Догмат
 | Цю статтю потрібно повністю переписати відповідно до стандартів якості Вікіпедії. |
Догма (від грец. δόγμα — думка, учення, постанова), положення (або доктрина), що визнається незаперечним, беззаперечним і незмінним, і що приймається бездоказово, некритично, на основі релігійної віри або сліпого підпорядкування авторитету, а не на основі досвіду, логічного доказу і перевірки на практиці.
Систематизованим викладом догматів займається догматика.
До́гмат (від грец. δογματίζω — постановляти, приймати) — основні положення, що їх слід сприймати як незаперечну істину при будь-яких обставинах.
Зазвичай поняття догмат стосується царини релігії, релігійного вчення. Подібно до аксіоми в математиці, і постулату у фізиці догмат не можна довести, а, отже, слід сприймати його як основу у віровченні конкретної релігії. Свідомий відхід від догмату (повне неприйняття або інше трактування) називають єрессю, — саме вона часто призводить до релігійних конфліктів.
Догма права — позитивне право як воно є, без урахування будь-яких суб'єктивних оцінок і критики. Поняття догми у праві, на противагу іншим царинам застосування слова «догма», не має жодного негативного забарвлення.
Не все те, що міститься в церковному віровченні, може бути віднесене до високого та виняткового поняття догмат віри. Критеріями такої відзнаки звичайно є чотири характеристики догмата:
- теологічність;
- богоодкровенність;
- церковність;
- законообов'язковість для всіх членів Церкви.
З усіх християнських істин догматами називають лише ті, які містять вчення про триєдиного Бога та ставлення Його до світу й, особливо, до людини. Усі ж інші істини, що є в Одкровенні, але не мають своїм предметом вчення про Бога та ставлення Його до світу (наприклад, моральні істини заповіді, істини обрядові, канонічні, історичні Передання про Церкву Божу старозавітну й частково новозавітну, пророцтва й т. ін.), — вже не є суттю догматів віри, хоча, взагалі, й обов'язкове для християнина їх повне визнання. Церква свій скорочений виклад догматів віри назвала символом віри і починає його словом «вірую»[1].
Богоодкровенність характеризує догмати як істини, відкриті Самим Богом. своїм змістом вони не є результатом діяльності звичайного розуму, подібно до наукових істин філософських тверджень. Апостол пише: «Повідомляю вам, браття, що Євангелія, яку я благовістив, не є людська, тому що і я прийняв і навчився не від людини, але через одкровення Ісуса Христа» (. 1, 11-12). Якщо філософські, наукові та історичні істини відносні і часом можуть уточнюватися, то догмати — це істини абсолютні і незмінні, тому що Слово Боже є істина (Ін. 17, 17) і перебуває повіки (1 Петр. 1, 25). Святий Василій Великий наголошував: «догматів та проповідей, що збереглись Церкві, ми маємо вчення, зложені в Писанні, інші дійшли до нас із апостольського Передання, яке ми прийняли в таємниці, але ті й інші мають однакову силу для благочестя»[1]. Якщо ми бажаємо приєднатись до Одкровення, то нам потрібно не догмати пристосовувати до свого способу сприймання, але свій розум і серце робити здатними до пізнання речей Божественних. Не можна жити по-язичницьки і в той же час досягати успіхів у пізнанні Премудрості Божої (Прем. 1, 4), «Очистимо почуття і прозріємо…»[2].
Усі догмати християнської релігії — це істини богоодкровення, слово Самого Бога до людей. Таке походження догматів відрізняє їх від істин та думок усякої нехристиянської релігії і від філософських учень. Те вчення, яке не міститься в Одкровенні, не є й не може бути догматом віри. В Одкровенні догмати подані не лише вигляді декількох найбільш загальних Положень, подані сповна в тому обсязі й змісті, якому сповідує їх Церква. Тому в отців Церкви християнські догмати називаються Божими, Ісуса Христа, євангельськими, апостольськими.
| Текст вилучений зі статті через підозру в порушенні авторських прав |
 Текст, який раніше перебував на цій сторінці, запідозрений у порушенні авторських прав через те, що є дослівним перекладом з таких джерел:
Тому, хто поставив цей шаблон: |
|
Не редагуйте статтю зараз, навіть якщо ви збираєтеся її переписати. Додержуйтеся вказівок нижче.
У випадку, якщо новий текст написаний не буде, ця стаття буде вилучена через тиждень після появи цього попередження. (Детальніше див. документацію шаблону.) Вихідний текст цієї статті з можливим порушенням копірайту можна знайти в історії змін. Зверніть увагу, що розміщення у Вікіпедії матеріалів, включаючи дослівний переклад, автор яких не надав явного дозволу на їхнє використання відповідно до ліцензії GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах, може бути порушенням законів про авторське право. Користувачі, які додають до Вікіпедії такі матеріали, можуть бути тимчасово позбавлені права редагувати статті. Незважаючи ні на що, ми завжди раді вашим оригінальним статтям. Дякуємо. |
«Православні догмати, — пише професор О. Введенський, — не суть шляху для думки, не кайдани… але хіба що захисне визначення, яким Церква хоче поставити розум людський певну перспективу, якій для нього відкрилась би можливість безперешкодного та безупинного руху вперед, виключенням небезпеки відхилення в бік на хибні дороги»[3].
Істини віри, названі догматами, — це істини, визнані такими Вселенською Церквою та проповідувані нею члена. Окремі люди, котрі запозичують безпосередньо вчення Одкровення, можуть не зрозуміти того іншого вираження Розуму Божого зрозуміти його хибно, якби навіть і правильно зрозуміли, то вони не можуть бути переконаними, що їх розуміння правильне.
Таке вище керівництво ми й маємо в Церкві Христовій, яка є «стовпомі утвердженням істини» (1 Тим. , 15). Нам необхідно почути ці істини й точне визначення їх із уст Христової Церкви, — зрозуміло, Церкви істинної, Православної, бо без неї далі особистих думок і припущень людина йти не може. Тому стародавні пастирі догмати нерідко називали догматами Церкви, словами Церкви[1].
догматах розкривається сутність християнської віри і сподівання. Моральні істини, літургійні, канонічні звичаї та правила мають точку опори в догматичному вченні. Божественне Одкровення говорить про виняткове значення істин віри для спасіння людини. Так, відправляючи апостолів на всесвітню проповідь, Христос повелів їм навчити народи віри в Триєдиного Бога, кажучи: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестя їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа…» (Мф. 28, 19) і додав: «Хто увірує й охреститься, — буде спасенний, хто не увірує — засуджений буде» (Мк. 16, 16).
Апостоли також визнавали віру в Живого Бога першою і небхідною умовою спасіння. «Догодити ж без віри не можна, — пише апостол Павло, — і той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, тим, хто шукає Його, Він дає нагороду» (Євр. 11, 6). Беззаперечність віроучитель-них істин обумовлена їх богоодкровенням, оскільки апостоли прийняли вчення не від людини, але через Одкровення Ісуса Христа (. 1, 12). « , — говорить апостол Іоан, — знаємо, що Син Божий прийшов, і розум нам дав, щоб пізнати Правдивого, і щоб бути в правдивому Сині Його, Ісусі Христі. Він — Бог правдивий і вічне життя!» (1 Ін. 5, 20).
Догмати як істини віри визначені Вселенською Церквою сприянні Духа Божого і викладені нею не від себе, від імені Св. Духа, в ім'я Христове, як істини богоодкровенні, не можуть мати іншого значення, крім як обов'язкових правил віри законів, що в усій своїй сукупності й істинному значенні повинні бути прийняті кожним християнином. Слово Боже забороняє найменший ухил від чистоти християнського вчення та будь-яку зміну його: «Але якби й ми або ангел із неба, — говорить . Павло, — почав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий» (. 1, 8). Відповідно до цього, свідченням історії, Церква справді так чинила, відлучаючи, силу даної їй Богом влади (Мф. 18,17-18), усіх, хто свідомо й наполегливо відкидав перекручував догмати (1 правило VI Вселенського Собору)[4].
Про значення догматів говорить той факт, що стародавніх часів і понині перед вступом церковну общину людина, котру хрестять, повинна голосно прочитати Символ Віри, тобто засвідчити свою віру в догматичні істини Православ'я. Апостол переконує тих, що увірували, твердо дотримуватись євангельського вчення, «аж поки ми всі не досягнемо 'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, міру зросту Христової повноти…» (Еф. 4, 13). Хто відступає від колись прийнятої апостольської віри, той позбавляє себе спасіння.
Історія Православної Церкви знає багато прикладів, коли заради збереження чистоти своєї віри святі подвижники йшли на важкі страждання і смерть. Христова Церква прославляє їх як поборників православної істини.
Догмати — непорушні закони нашої віри. Якщо в літургійному житті окремих Православних Місцевих Церков є деякі відмінності, то в догматичному вченні серед них — строга єдність. Догмати обов'язкові для всіх членів Церкви, тому вона довго терпить будь-які гріхи і слабості людини в надії на виправлення, але не прощає того, хто вперто прагне забруднити чистоту апостольського вчення. маємо суворі вказівки апостола: «Людини-єретика, по першім та другім наставленні, відрікайся, знаючи, що зіпсувся такий та грішить, і він сам себе засудив» (Тит. , 10-11). Аналогічно це відноситься до тих, хто відкидає основний християнський догмат — про Богочоловічність Христа Спасителя, свідчить апостол Іоан (1 Ін. 4, 3). Якщо будь-який гріх — наслідок слабкості волі, то єресь — наполегливість волі [137, . 55]. Єресь — наполегливе противлення істині і як хула на Духа Істини не прощається. постановах Шостого Вселенського Собору говориться: «А ще, хто не утримує і не приймає догматів благочестя і не так мислить і проповідує, але хоче йти проти них, тому хай буде анафема по визначенню, колись складеному святими і блаженними отцями»[5].
Розгляд наявних властивостей догматів приводить до такого висновку: догмати — це богоодкровенні істини, які містять собі вчення про триіпостасного Бога та Його ставлення до світу й, особливо, до людини, збережені, визначені й викладені Православною Церквою як незаперечні, незмінні та обов'язкові для всіх віруючих правила віри[1].
Отже, догматичне богослів'я є не що інше, як системний виклад православно-християнського вчення про триіпостасного Бога, Його властивості та дії стосовно світу й, особливо, людини.
Оскільки не на всі запитання, що виникають житті Церкви протягом того іншого періоду буття, є відповідь в Одкровенні, то й не всім істинам, що зберігаються в церковній свідомості — богослужбових текстах, творіннях святих отців,- будуть відповідати догмати.
Відомий російський історик В. В. Болотов (1851—1900), розв'язуючи питання про співвідношення догматів іншими істинами, поряд із догматом як «істинним пізнанням фактів віри», вводить ще два поняття: 1) святоотцівський теологумен; 2) окрема богословська думка.
Теологумен для В. В. Болотова — це «богословська думка тих, які… більш ніж богослови: це богословські думки святих отців Єдиної Нероздільної Церкви; це думки тих мужів, серед яких стоять ті, які достойно іменуються „Вчителями Всесвіту“. Але всій повазі до теологуменів, вони не є для всіх обов'язковими»[6].
Прикладом таких теологуменів автор називає думку Св. Григорія Нісського про те, що нехрещені немовлята вже через свою чистоту також стають спадкоємцями вічних благ (див. Послання Григорія Нісського до Гієзія про немовлят, викрадених передчасною смертю). Такої ж думки дотримувались і св. Григорій Богослов, вітчизняних письменників — св. Дмитро Ростовський (1652—1709) та Св. Феофан Затворник (1830—1894). Звичайно, доля цих немовлят буде не такою ж, як тих, що досягли святості через страждання й подвиги, але вона буде й не такою, як тих грішників, котрі не покаялися.
До теологуменів також може бути віднесений західний додаток до Символу Віри (8 член: … що від Отця і Сина сходить). Такої думки дотримуються також деякі сучасні богослови[7].
Дехто вважає теологуменом так званий апокатастасис (буквально — «повернення всіх речей»). Згідно цим припущенням, після Страшного Суду Господь простить усім, навіть нечистим духам. Вперше таке тлумачення було дано Орігеном (185—254), потім тією іншою мірою його поділяли Дидим Олександрійський, св. Григорій Нісський, св.
Діодор Тарсійський та ін. нових богословів цієї думки дотримувався проф. прот. Сергій Булгаков (1871—1944). іншого боку, апокатастасис неодноразово засуджувався в історії Церкви, зокрема на П'ятому Вселенському Соборі.
Що стосується богословських думок, то, згідно В. В. Болотовим, головна їх відмінність від догматів — це «відсутність авторитету». « виборі моїх власних богословських думок, — пише він, — я вільний, але не беззаперечно … кордони моєї свободи — в обов'язковій вимозі, щоб ці мої власні думки не суперечили догматам»[8].
Важливе значення догматичного вчення не тільки в тому, що воно покладене в основу світогляду віруючого. Догматика вказує також на ціль і шлях духовного життя, спрямовує це життя в певне русло. Тому зміни людиною своєї догматичної позиції зумовлюють відповідну зміну всього ладу духовного життя. Так, гріх гордого відділення Римської
Церкви від Вселенської Соборної єдності призвів до розриву зі священним знанням нероздільної Церкви і обернувся величезною шкодою для духовного життя Заходу. хоча тепер не так просто прослідкувати, як спотворення того іншого догмату вплинуло на духовність римо-католиків, такий вплив на неї справив цілий комплекс ідей і причин, тим паче, глибокий взаємозв'язок характерних рис західної догматики і духовності, звичайно, є. В. Лосський пише: «О. Конгар[9] має рацію, коли говорить: „стали різними людьми. нас один і Той же Бог, але ми перед Ним різні люди і не можемо однаково думати про природу наших з Ним стосунків“[10]. Але щоб правильно робити висновок про цю духовну різницю, нам слід би розглянути в найбільш досконалих виразах — типах святих Заходу і Сходу після розділення. змогли б тоді усвідомити тісний зв'язок, що завжди існує між догматами проповідуваними Церквою, і духовними плодами, які вони породжують… Якщо політична доктрина, представлена політичною партією, може такою мірою формувати світогляд, що є різні типи людей, які відрізняються одні від одних моральними і психічними ознаками, то, тим більше, релігійний догмат може змінювати розум того, хто його сповідує: так і люди відрізняються від тих, що формувались на основі іншої догматичної концепції. ніколи не могли б зрозуміти аспекту духовності якого-небудь життя, якщо б не враховували догматичного вчення, що лежить в його основі. Потрібно приймати речі такими, якими вони є, і не пробувати пояснити різницю духовного життя на Заході і Сході причинами етнічного культурного порядку, коли мова йде про найважливішу причину — про різницю догматичну. Не потрібно запевнювати себе в тому, що питання про Сходження Святого Духа або ж питання про природу благодаті не мають великого значення для християнського вчення в цілому, яке нібито залишається більш або менш однаковим для римських католиків і для православних. таких основних догматах, власне це „більше або менше“, і важливо, тому, що воно передає різноманітний нахил всьому вченню, представляє його в іншому світлі, іншими словами, породжує інше духовне життя»[11].
Христова Церква завжди усвідомлювала особливу важливість догматичного вчення житті християн і осуджувала прояви всякого роду гносеомахії[12][13]та неосвіченість. словами митрополита Московського Філарета (Дроздова), «необхідно, щоб ніяку, навіть в тайні сокровенну, премудрість, для нас чужу і ту, що нам не належить, ми не шанували, але зі згодою й покорою направляли розум до божественного спостереження і серце до небесних відчуттів»[14].
Божественне Одкровення свідчить про глибокий зв'язок, що існує, зокрема, між вірою і християнською мораллю, між догматами і заповідями. «… Як слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете, і пізнаєте правду, — правда вас вільними зробить!» — навчає нас Ісус Христос (Ін. 8, 31-32). Так, одного боку, глибина і досконалість християнського віровчення відкривається людині в міру духовного зросту, в міру виконання нею євангельських заповідей, іншого боку, пізнання Божественної істини звільняє нас від влади гріха.
Всупереч цьому наприкінці XVIII ст. протестантському середовищі з'явились релігійно-філософські теорії, що заперечували значення догматів християнському житті. Адогматисти відкидали догмати віри або ж в ім'я моральності (Кант, 1724—1804), або ж в ім'я релігійного почуття і настрою (Шлейермахер, 1768—1834). Вони гадали, що релігія повинна ґрунтуватися не на догматах, виключно на моральності моральному почутті. Подібно до них, адогматисти XIX століття (Рігль та Гарнак) сутність релігії також бачили в благочестивім християнськім настрої.
Омана адогматистів полягала в тому, що вони вважали можливим духовне відродження людини своїми силами, і тим самим непрямо заперечували необхідність Спасителі і в допомозі благодаті Божої в справі спасіння. Так, Кант вважав достатнім керуватися природнім розумом, який, нібито, знаходиться під примусовою дією Всезагального Закону, що змушує нас чинити морально. Шлеєрмахер, навпаки, пропонував користуватись сердечними почуттями, які безпомилково вибирають добро. Дві вищезгадані теорії не враховують той факт Одкровення, що людина впала і через це гріхопадіння видозмінилась природа (розум, воля і почуття)[15]. Пошкоджені сили душі не можуть правильно орієнтувати людину в морально-практичній діяльності.'«… я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю», — зауважує апостол Павло (Рим. 7, 15). Без віри в Христа неможливо стати духовно вільним. тільки дією благодаті, дарованої в Христі, людина може бути відновлена і перетворена.
Проти тих, які стверджують, що вся сила християнства полягає не в догматах, в моральному вченні, потрібно сказати, що моральність людини тісно пов'язана догматичною свідомістю. Без віри неможлива стійка моральність. Пошкодження догматичної свідомості часто призводить до пошкодження морального життя. навпаки, хибність морального життя веде до затьмарення і викривлення догматичного світогляду[16]. Так, невіра, небажання язичницього світу поважати і прославляти Бога стали причиною того, що люди віддались пристрастям (Рим. 1, 21-27). , навпаки, деякі, відкинувши добру совість, потерпіли корабельну аварію вірі (1 Тим. 1, 19).
Святитель Кирило Єрусалимський пише: «Сутність релігії складається двох наступних речей: точного пізнання догматів благочестя і із добрих справ, догмати без добрих справ неприємні Богу, не приймає Він і добрі справи, якщо вони основані не на догматах благочестя»[17].
Святі отці не відділяли сферу свідомості від духовного життя людини. Не випадково вони однаково ставились як до єретиків, які перекручують віровчення Церкви, так і до тих, хто «береже заповіді Христові»[18].
Без правильних уявлень про Бога і людину не можна зрозуміти покликання людини і те, чому вона повинна жити так, як приписує заповідь, не інакше. Так, заповідь Христова про покаяння стає зрозумілою світлі догматичного вчення про гріхопадіння людини і її спасіння, здійснене співпраці Богом. Святий Григорій Нісський роздумах про взаємовідношення догматів і заповідей (моральних правил), приходить до висновку, що «догмат важливіший і вищий, ніж заповідь». Догмати є основою моралі. Вони вказують людині шлях і засоби для досягнення тих обітовань, які дані в Божественнім Одкровенні.
Що стосується другої думки, яка зводить сутність християнства до сфери релігійного почуття та благочестивого настрою, то не викликає сумніву той факт, що саме виникнення релігійного почуття можливе тільки певній уяві про Бога; протилежному випадку воно неможливе, як неможливі почуття страху радості, якщо немає предмета чи уявлень, що їх викликають. Цією залежністю релігійного почуття від догматичної свідомості пояснюється, між іншим, те, чому релігійне життя складається по-різному язичників, в юдеїв, магометан, християн. Християнство не обмежується моральним ученням. Євангеліє не є одним із збірників моралістичних приписів. Мораль, навіть найвища, сама по собі не дає сили для виконання вимог. «…Хто в Мені перебуває, в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви», — говорить Спаситель (Ін. 15, 5). Лише сприянні благодаті Христової людина може стати істинно моральною, чисто творити добро.
В Католицькій церкві є теорія догматичного розвитку. Незмінність і повноту Божественного Одкровення, яке перебуває в Церкві, визнають не тільки православні, але й римо-католики і більша частина протестантів. Однак, згідно думкою більшості західних богословів, багато із цієї повноти залишається Церкві невідомим, або, щонайменше, неясно усвідомлюється до того часу, поки розвиток догматичного вчення не розсіє неясності попередньої церковної свідомості. Ця теорія, яка отримала назву «теорії догматичного розвитку», є порівняно новою. Вона з'явилася в середині XIX століття. Її автор — кардинал Ньюман. допомогою цієї теорії легко виправдати догматичне нововведення Риму, чуже своїм змістом старій Вселенській Церкві, як, наприклад, догмати про filioque (про вихід Святого Духа і від Сина), про чистилище, про непорочне зачаття Божої Матері, про главенство і непогрішимість ex cathedra і т. д.
Якщо погодитися західним розумінням догматичного розвитку, то потрібно визнати, що апостольська спільнота знала про Бога менше, ніж християни — їх наступники. Але це не правильно, тому що Христос повідомив учням «усе те, що почув від Свого Отця» (Ін. 15, 15), усю повноту істини. Цю повноту знання Церква зберігає апостольських часів. "Якщо до сходу Святого Духа і було деяке зростання в пізнанні Божественних тайн, деяке поступове розкриття Одкровення, як «Світло, що приходить мало-помалу», — пише В. Лосський, — то дня П'ятдесятниці «Дух серед нас», і тому для поколінь християн представлена рівна можливість «пізнавати Істину в тій повноті, котру не може вмістити світ»[19].
разом тим, Церкві продовжується розвиток догматичної науки до найбільш точного вираження Істини пізнання в слові. Можлива і надалі поява нових, більш удосконалених розробок окремих питань віровчення або цілих догматичних систем. Скарбниця богословської науки, протягом історії Церкви, постійно збагачується новими плодами святоотцівської думки. Наприклад, IV столітті ще не існувало творів преподобного Симеона Нового Богослова і святого Григорія Палами. Однак, людське слово про Бога не додає нічого нового до повноти Одкровення і відання Церкви.
Наприклад, Церква завжди проповідувала Божество Христа як істину Одкровення, але тільки в IV столітті ця істина була сформульована догматично. Таким чином, заслуга богословської думки в тому, що вона здатна сформулювати те, що раніше осягалось в Одкровенні, але зовсім не мало точного вираження.
Розвиток догматичної науки святий Вікентій Ліринський порівнює з розвитком людського організму: «Релігія — справа душі, нехай уподібнюється в цьому відношенні тілу, — говорить він. — 3 роками тіла розкривають і розвивають члени свої, однак залишаються тим же, чим і були. Квітуча пора дитинства, зрілий вік і старечий між собою зовсім відмінні, але старими робляться ті ж, котрі були колись дітьми. Так що хоча зріст і зовнішність однієї і тієї ж людини змінюється, але природа її залишається та ж. Такому закону процвітання повинно слідувати і догматичне вчення християнської релігії. Нехай воно роками укріплюється, з часом розширюється, віком зростає, але залишається непорушним і непошкодженим, цілим і досконалим, без усякої втрати своєму змісті, без усякої зміни своїх визначеннях»[20].
 |
Вікіцитати містять висловлювання на тему: Догмат |
- ↑ а б в г Епископ Сильвестр. Опытъ православного догматического богословия. — Т. 1. — Изд. 2. — К.: Изд. Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1892.-317 с.
- ↑ Канон Пасхи // Цвітна тріодь. — Чернівці, 1992. — 65 с.
- ↑ Архиеп. Василий (Кривошеий). Символические тексты в Православной Церкви // БТ. — Сб. 4. — М., 1968. — с. 5-37
- ↑ Деяния Вселенских Соборов. — Т. 4, VI Собор, VII Собор. Изд. 5-е. СПб.: Воскресение, 1996. — 645 с.
- ↑ Деяния Вселенских Соборов. — Т. 4, VI Собор, VII Собор. Изд. 5-е. СПб.: Воскресение, 1996. — 645 с.
- ↑ Ригін В. протоиерей. Молитва родителей о детях, умерших нехре-щенными. — ЖМП. — 1983. — № 10. — с. 79-80.
- ↑ Проф. прот. Ливерий Воронов. «Вопрос о „Филиокве“ с точки зрения русских богословов» // БТ. /Юбилейный сборник, посвященный 175- летию ЛДА. — М., 1986. — с. 157—186.
- ↑ Рассказовский СП. Догматическое богословие (по прот. Н. Малиновскому). Ч. 1. -Ленинград: тип. ВИР, 1991. — 117 с.
- ↑ Айвазов И., проф. Догмат искупления //ЖМП. — 1952. — № 1. — С. 64- 67.
- ↑ Лосский Вл. Очерк мистического богословия Восточной Церкви: Догматическое богословие. — М.: Изд. Московской Патриархии, 1991. — 287 с.
- ↑ Лосский Вл. Очерк мистического богословия Восточной Церкви: Догматическое богословие. — М.: Изд. Московской Патриархии, 1991.-287 с.
- ↑ Аристотель. Метафизика. — М., 1934. Кн. 6, гл. 1.
- ↑ Символы веры // Книга правил святых апостол, святых Соборов Вселенских и помесных, и святых отец. Догмат 630-ти святых отец Четвертого Вселенского Собора, Халкидонского. — М.: Синодальная типография, 1893. — с. 3-11.
- ↑ Митрополит Московский Филарет. Слова и речи. — Т. 4. — М., 1882.
- ↑ Свящ. А. Шаргунов. Догмат в христианской жизни // Троицкое слово. — 1990.-№ 3. — с. 14-25.
- ↑ Иеромонах Сафроний. Старец Силуан. — Париж: YMCA-PRESS, 1952.
- ↑ Св. Кирилл Иерусалимский. Поучение огласительные и тайновод-ственные. — М.: Синод, б-ка, 1991.
- ↑ Преп. Варсонофий Великий и Иоанн. Руководство к духовной жизни. Вопрос 533. — М., 1883.
- ↑ Лосский Вл. Предание и предания // ЖМП. — 1970. — № 4. — с. 61-76.
- ↑ Св. Викентий Лирийский. Наставление, 1 п. 722. // Чельцов Н. проф. Древние формы символа веры. — СПб., 1886. — с. 152—184.
- В. Свириденко. Догма // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
- Догмати релігійні // там же
- Догма права // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.